Андрій Круз - На порозі Темряви

Андрій і Марія Круз

На порозі Темряви

ПОПЕРЕДЖЕННЯ АВТОРІВ

У даній книзі пістолети-кулемети називаються автоматами - так, як це робилося до появи автомата Калашникова в нашій країні. Поєднання «пістолет-кулемет» автори вважають занадто незграбним і по суті своїй безглуздим для вживання в літературному тексті. Тому слово до ревнителям правильності термінів: в даному випадку ваша ревнощі недоречна.

Також багато деталей описуваних машин, механізмів і зразків зброї відрізняються від звичних. Це зроблено навмисне, для того щоб підкреслити «альтернативність» зображуваної дійсності.


- Ну сходи подивися, що там з генератором ... Що ж ти такий ледачий? - сказала вона, обернувшись від плити. - Другий тиждень тебе загнати не можу, а якщо знову світло відрубають?

- Я не ледачий, я - вихідний, - запротестував я. - І до того ж поїсти хотів. Співаємо - і потім відразу ж подивлюся.

З цими словами я швидко перетнув кухню, відкрив дверцята холодильника і з перебільшеною увагою втупився в його біле нутро, заставлений їжею, немов розмірковуючи над тим, чим би себе погодувати, щоб прямо на місці не вмерти з голоду.

- Закрий, - сказала вона, зітхнувши. - Я котлети смажу, повернешся - і сядемо за стіл. А якщо ти зараз співаєш, то потім скажеш, що після їжі відпочивати треба, потім вже темно буде ...

- Чого темно-то? - трохи обурився я. - Часу всього дві години.

Я навіть на циферблаті годинника пальцем постукав, доводячи правдивість своїх слів.

- Це зараз дві години, а коли ти співаєш і відпочинеш, вже спати пора буде, - відповіла вона таким тоном, наче й справді якусь істину знала. - І в баню хочу зайти.

Це крити було нічим, удар нижче пояса. Мені зовсім не хотілося йти на вулицю, на вітер і дрібний, що мрячить дощик, лізти в сарайчик і копатися там з генератором, присівши навпочіпки або зігнувшись у три погибелі. Але взагалі-то зробити це було потрібно - останнім часом кілька разів в нашому селищі відключався світло, причому завжди дивно невчасно. Цієї весни, в пік паводку, вода норовила залити підвал, а заодно вимкнулося світло. І що гірше за все - не включився генератор, що живили аварійний погружной насос в приямку, який повинен був врятувати будинок від затоплення. І нас вдома не було: їздили до її батьків в Петербург. Як результат - всі двері в підвалі набрякли, хоч під заміну їх, а заодно ніжки столів, промокли гучномовці в домашньому кінотеатрі - в загальному, збитку сталося вище голови.

Це все витрати переїзду за місто взагалі-то, але з генератором по-любому потрібно розібратися. А то він то включиться, то не увімкнеться - не годиться. І в баню я не проти, хоча це зовсім і не лазня, а електрична сауна. Але зайти туди, особливо в таку погоду, все одно добре.

- Сходи, сходи, хоча б розберися. Сам впораєшся або викликати кого-то треба? - підбадьорила вона мене.

- Добре, піду, - приречено сказав я і, зітхнувши підкреслено тяжко, поплентався до виходу.

Без року тиждень живемо разом, а вже командує. Мало мені було одного шлюбу - так у другій лізу. Але одному гірше. Та й вона насправді зовсім не лиходійка, а дуже навіть ... у всіх відношеннях ... особливо при закритих дверях ... лазня знову ж ...

На вулицю дійсно не хотілося: дощ з вітром йшов уже третій день, було бридко і холодно. Осінь, фіг. Вирішивши не розмінюватися на дрібниці, я витягнув з шухляди для взуття зелені гумові чоботи, які сам іменував ресапамі, розбудивши при цьому дрімав на ящику кота, потягнуло і покинув досі спокійне місце, натягнув їх на товстий носок. Чи не хрін промокати. Светр, на светр дощовик з капюшоном - так воно поуютнее буде, типу «я в будиночку».

Гаразд, треба йти. Спустився нижче, в цокольний, до дверей в гараж. Треба інструменти взяти, - може, і сам впораюся. Хоч і не великий фахівець, але дрібний ремонт вчинити цілком здатний і розібратися на рівні «є контакт - немає контакту».

Подумавши недовго, зібрав з висить на стіні стенду пару викруток, маленький розвідний ключ і плоскогубці, потім прихопив робочі рукавички, отримавши їх з металевого ящика верстата. Досить, якщо що ще знадобиться - зайду сюди ще разок.

Протиснувся між двома машинами, які заповнили гараж запахами гуми і бензину, намацав у кишені великий пластиковий брелок з великою кнопкою. Легке алюмінієве полотно воріт поповзло догори, підтягує тросом, на підлогу впав прямокутник сірого світла з вулиці. Ялинки-моталки, чому клімат у нас не французький, а ось такий собі?

Дощик бризнув в обличчя, з шурхотом вдарив по дощовик, спробував зірвати з голови капюшон, затріпотів статями плаща. Мерз-з-ЗКО. До моря б, в тепло, на сонце. На Коста-дель-Соль, наприклад.

Сарайчик з генератором прилаштувався позаду будинку, поруч з дров'яним навісом. Розумію, що з точки зору естетики не ідеал, але все ж вирішив цей самий дерчік в підвалі будинку, в котельній, не розміщувати. І запах від нього солярний, і дим в перспективі. Ми тоді навіть трохи поцапалісь - їй естетика важливіше, але мені все ж вдалося наполягти, лякаючи пожежною безпекою. На предмет самозаймання, так би мовити.

Над головою прочинилось вікно, за склом здалося її обличчя.

- На зворотному шляху дров прихопи, ага? Камін хочеться затопити.

- Без проблем.

Камін ми з весни до осені зазвичай не чіпали, але зараз і справді полювання по такій погоді. Пора, сезон настав. І сісти поруч з книжечкою і коньячком. Після лазні. А що?

Навісний замок на звареними металевими будці відкрився легко, а ось стулка двері - із зусиллям: вітер так і норовив її закрити. Я накинув на ручку петлю з товстої дроту, закріплену на стовпчику дров'яного навісу: світла всередині не було, весь розрахунок на природне освітлення і маленький ліхтарик в кишені. З сарайчика війнуло солярної смородом, зайвий раз підтвердивши, що я все правильно зробив, наполігши на відселення дерчіка. Невеликий агрегат на металевих полозах солідно займав центр крихітного приміщення, від нього тягнувся кабель до стіни, до білої пластиковій коробці.

Вітер кинув мені в спину через двері вихор дрібних крапель, змусивши поежиться. Обійшовши генератор по колу, я присів за ним, розклавши на бетонній підлозі принесені інструменти.

- Так, і чого далі? - запитав я сам себе.

Немов у відповідь на мої слова порив вітру з гуркотом зачинив двері, зануривши мене в абсолютну, повну темряву, чи не порушується жодним промінцем світла. Від несподіванки я сіпнувся, спробував встати і приклався потилицею об низьку стелю, та ще нема про гладкий сталевий лист, а про грань куточка.

- Блін, петлю зірвало, - пробурмотів я, почухавши забитою потилицю.

Звідкись сильно потягнуло холодом, немов поруч відчинилися дверцята холодильника, по спині пробігла хвиля ознобу, потім все немов заніміло - і обличчя, і руки. Сильно запаморочилося в голові, я навіть змушений був спертися на генератор, щоб не впасти. Відчуття було таке, як якщо довго сидиш на корточках, а потім різко схоплюєшся і відчуваєш, що ось-ось впадеш в непритомність. Заодно звідкись разом з холодом накотилася хвиля страху. Справжнісінького дитячого страху, тієї самої боязні темноти, про яку я за багато років навіть забути встиг. Здалося, що хтось стоїть прямо у мене за спиною і дихає в потилицю, явно задумуючи недобре.

Не втримавшись, я рвонув убік, наподдает ногою по розсипаному по підлозі інструменту, з дзвоном, що розлетілися, метушливо засунув руку в кишеню, намацавши тонкий циліндрик світлодіодного ліхтарика, і, вихопивши його ривком, як пістолет, включив. Темрява кинулось від його яскравого променя, а разом з нею розлетівся і страх. Чого це я, справді?

Потер особа, повертаючи чутливість шкіри, мерзлякувато пересмикнув плечима. Ну темрява, ну несподівано, якого біса, я затріпотів? Чи не хлопчик адже, всякого побачив. Хотів сісти, але потім зрозумів, що світла від ліхтарика все ж мало - треба б двері відкрити і закріпити по-людськи, щоб вітром не зривати.

Двері відчинилися легко. За нею замість акуратного, хоч і вимагає стрижки газону виявилася висока, мені майже по пояс, мокра трава, злегка коливається на вітрі. Замість дерев, декоративних туй, що вишикувалися в ряд біля оштукатуреного забору, я побачив зарості осичняків, а в них якусь стару руїну з вибитими вікнами, проваленим дахом, через яку проросло дерево.

- Це че це? - запитав я вголос, після чого коротко висловився нецензурно.

Ніхто не відповів. Я вибрався з сарайчика, озирнувся. Замість дровітні була купа хмизу. Вдома не було. Тобто взагалі не було! Росла здоровенна крива береза, біля неї - залишок заваленої набік стіни з червоної цегли. У мене в хаті не було червоної цегли, були тільки бетон і піноблоки з утеплювачем.

- Ну і чого? - повторив я запитання в трохи іншій інтерпретації, відчуваючи, як божевілля плавно підкрадається до мене, готове злитися в екстазі з моїм поступово зривається з напрямних мозком.

Кінець ознайомчого уривка

СПОДОБАЛАСЯ КНИГА?

Андрій і Марія Круз   На порозі Темряви   ПОПЕРЕДЖЕННЯ АВТОРІВ   У даній книзі пістолети-кулемети називаються автоматами - так, як це робилося до появи автомата Калашникова в нашій країні
Ця книга коштує менше ніж чашка кави!
ДІЗНАТИСЬ ЦІНУ

Що ж ти такий ледачий?
Другий тиждень тебе загнати не можу, а якщо знову світло відрубають?
Чого темно-то?
Сам впораєшся або викликати кого-то треба?
Ялинки-моталки, чому клімат у нас не французький, а ось такий собі?
На зворотному шляху дров прихопи, ага?
А що?
Так, і чого далі?
Чого це я, справді?
Ну темрява, ну несподівано, якого біса, я затріпотів?