На початку цього року пройшло чергове поєднане засідання палат у господарських та у цивільних справах Верховного Суду України.
Цього разу судом розглядалися справи, результати яких зацікавлять кожного автомобіліста. Звичне уявлення страхувальників про всеосяжну дії поліса автострахування безапеляційно відкинуто. Отже, до якого ж висновку прийшов суд? Йтиметься про дві справи розглянутих ВСУ.
Справа перше.
20 січня 2016 року по справі № 6-2808цс15 було винесено постанову, яка визнала, що поліс обов'язкового страхування, набутий в тій чи іншій страховій компанії, не може звільнити винуватця ДТП від зобов'язань по відшкодуванню заподіяної ним шкоди в повному обсязі. У постанові суд прийшов до наступного висновку: «право потерпілого на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка завдала шкоди, є абсолютним і не може бути припинено або обмежено договором». Виходячи з думки суддів ВСУ таке судження повністю обгрунтовано в зв'язку з тим, що ДТП викликає виникнення двох видів зобов'язань, що не виключають один одного:
1. деліктне зобов'язання - воно виникає між винуватцем і потерпілим з самого факту заподіяння шкоди;
2. договірне зобов'язання - воно з'являється між потерпілим і страховою компанією, що забезпечує страхову відповідальність винного в ДТП суб'єкта.
Незважаючи на вироблений фурор, позиція ВСУ не є новою. Вона багато разів висловлювалася або зачіпалася судом в інших рішення, починаючи з 2011 року.
Зокрема, в Постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ №4 від 01.02.2013 «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» сказано, що «не пред'явлення вимог до страховика при наявності підстав для стягнення завданих збитків саме зі страховика є підставою для відмови в позові до заподіювача шкоди у відповідному розмірі ».
Що стосується інтересів страхувальника за договором про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (ОСАЦВ), то ВСУ дійшов наступних висновків. Суд визначив, що особа, що спричинила шкоди, після відшкодування шкоди, має право пред'явити вимоги майнового характеру до тієї страхової компанії, з якою у нього укладено договір ОСАГО.
Це право, на думку ВСУ, випливає з ч. 4 ст. 636 Цивільного кодексу України. Відповідно до зазначеної норми, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися передбаченим угодою правом, якщо третя особа від цього права відмовилося і якщо інше не випливає із суті договору.
У той же час, отримання страхувальником виплати за договором ОСАГО на підставі Кодексу можливо лише на умовах відмови потерпілого від своїх прав. Цілком ймовірно, що присутність такого умови може значно ускладнити реалізацію страхувальником свого права отримати страхове відшкодування від страхової компанії.
Як показує практика, в переважній більшості випадків, потерпілий в першу чергу звертається за виплатою до страховика. Якщо відповідь на звернення не отримано потерпілим або ж отримано відмову у виплаті - останній змушений звернутися до заподіювача шкоди. Таким чином, складання звернення потерпілим в страхову компанію слід розуміти не як відмова від своїх прав, а як спробу їх реалізувати. Страхувальник же, відшкодувавши потерпілому збитки, фактично позбавляється можливості отримати відшкодування своїх розтрат на підставі даного положення закону.
Цікавим бачиться той факт, що розглядаючи нормативну базу регулювання питання, ВСУ не згадав про Закон України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон або Закон про ОСАГО) від 01.07.2004. А даремно, там є дуже цікава норма. Відповідно до абзацу 2 п. 36.4 ст. 36 Закону страховик компенсує витрати страхувальника, якщо тільки такі витрати здійснюються за згодою страховика.
Виходячи з цього, страхувальнику для отримання відшкодування за договором ОСАГО необхідне узгодження суми збитку, яку він зобов'язаний відшкодувати в межах деліктних правовідносин, зі страховиком. Як бачимо, страхувальник по ОСАГО поміщається в вкрай несприятливі умови - по-перше, він зобов'язаний сам відшкодувати завдані збитки, а по-друге - він зобов'язується погоджувати цю суму збитку зі страховиком, оскільки в іншому випадку він сам не зможе отримати відшкодування, тому що відшкодування без згоди страховика є підставою для відмови в компенсації за договором ОСАГО.
Для отримання виплат страхувальнику, так чи інакше, доведеться звертатися в страхову компанію з заявою про проведення виплати на підставі ст. 35 Закону про ОСАГО.
Пункт 37.1.4 Закону підставою для відмови у виплаті визначає неподання заяви про виплату протягом 1 року (якщо шкода заподіяна майну потерпілого), і 3 років (якщо шкода заподіяна здоров'ю або життю потерпілого). Термін обчислюється з моменту скоєння ДТП.
Підсумок застосування зазначеної норми може бути абсолютно несправедливим. Страхувальник, з різних причин, не залежних від його волі (наприклад, тривалість судового процесу з потерпілим або перебування потерпілого в несвідомому стані на лікарняному ліжку), може просто фізично не встигнути відшкодувати збиток у встановлені терміни. Як результат - йому можуть відмовити у виплаті.
Як бачимо, страхувальнику по ОСАГО не запропонований надійний спосіб захисту майнового інтересу. І так чи інакше його право залежить від волевиявлення третіх осіб:
· Відмови потерпілого від свого права за договором ОСАГО,
· Узгодження страховиком суми збитку, що підлягає відшкодуванню, А ось термін звернення за виплатою обмежений.
Судова практика пішла таким шляхом, що більшість судів відмовляють в задоволенні позовних вимог винуватця ДТП до страхової компанії.
Однак є й інша судова практика, заснована на все на тих же нормах Закону про ОСАГО. У таких рішеннях суд стягував суму компенсації на користь страхувальника незважаючи на те, що згоди на відшкодування збитку від страховика він не отримував. На жаль, такі рішення всього лише виключення із загальних правил.
Як підсумок - відзначимо, що метою ОСАГО з одного боку є забезпечення права потерпілого на відшкодування шкоди, а з іншого - захист майнових прав страхувальника.
Так про що все таки сказав Верховний суд?
Коротко висновки, до яких ВСУ дійшов у своєму рішенні можна сформулювати у визнанні двох основоположних прав:
1. права потерпілого на повне відшкодування збитків як за рахунок заподіювача, що застрахувало свою відповідальність, так і за рахунок страховика;
2. права страхувальника за договором ОСАГО на захист своїх інтересів майнового характеру.
У той же час юридична спільнота відзначає, що на поверхні тепер замайоріла інша проблема - відсутність діючих механізмів захисту майнових інтересів страхувальником.
справа №2
10 лютого 2016 року ЗСУ розглянув іншу справу - №6-2878цс15. До суду з позовною заявою звернулася страхова компанія, суть претензії-стягнення суми страхового відшкодування. Фактично рішення у цій справі просто підтвердило і доповнило висновки ВСУ у справі попереднього.
Якщо звернутися від теорії до законодавства, ми побачимо наступне. Статтею 1194 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати для відшкодування заподіяної ним шкоди в повному обсязі зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром завданих збитків та сумою страхової виплати (страхового відшкодування).
Виходячи ж з статті 993 Цивільного кодексу і статті 27 Закону України «Про страхування» до страховика, який виплатив суму страхового відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право витребування, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за збитки.
Із зазначених вище норм, аналізуючи їх зміст в поєднанні, робимо висновок про те, що страховикові, який виплатив суму страхового відшкодування за договором майнового страхування, автоматично передається право вимог до особи, відповідальної за збитки. Це можливо в тому випадку, коли має місце недостатність коштів страхової виплати для повного відшкодування завданої шкоди, в межах різниці між розміром шкоди за фактом і реальної страховою виплатою.
Розглядаючи зазначений спір, ВСУ визначив, що відмова в задоволенні позову страхової компанії, зроблений іншими судами нижчих інстанцій - не обгрунтований. Проблема в тому, що суди помилково тлумачили норми права, кажучи, що оскільки на момент скоєння ДТП відповідальність відповідача була застрахована страховою компанією, а в матеріалах справи немає доказів, що свідчать про згоду відповідача на відшкодування заподіяної потерпілому шкоди, то обов'язок такого відшкодування покладається на його страхову компанію тільки в рамках передбаченого договором страхування ліміту страхового відшкодування. Ця сума не може перевищувати максимальний розмір страхової виплати.
Відповідно переплату страхова компанія може стягнути з відповідача (страховика).
Висновок або коротко про головне ...
Для всіх, хто не зміг гідно оцінити всі юридичні хитросплетіння в роздумах ВСУ щодо прав і обов'язків сторін у відшкодуванні суми збитку, заподіяного ДТП, викладемо позицію ВСУ більш ясно і коротко.
1. Право потерпілого від ДТП на відшкодування шкоди його заподіювача - абсолютне.
2. Суд не має права відмовити в позові потерпілого до винуватця ДТП про повне відшкодування шкоди, навіть якщо останній застрахував свою цивільно-правову відповідальність (має страховий поліс ОСАГО).
3. Задоволення позову про відшкодування збитків не позбавляє заподіювача шкоди (винуватця) права звернутися з вимогами майнового характеру до страхової компанії, з якою укладено відповідний договір.
4. Страхова компанія, яка виплатила суму заподіяної ДТП шкоди потерпілому, має право вимагати від страховика (свого клієнта) виплату різниці між страховим лімітом і сумою фактичної шкоди, відшкодованої компанією. | Адвокатське бюро «Кузьмін і партнери»
Отже, до якого ж висновку прийшов суд?Так про що все таки сказав Верховний суд?
